Re: цензії

Детективні романи в Україні пише не легіон авторів, не армія, не батальйон, навіть не рота. Набереться хіба на взвод, і то – недоукомплектований. Проте з цього уявного взводу поки що лише Наталя Тисовська, як на мій скромний смак, найближче підійшла до розуміння того, що таке «український національний детектив» і який зі світових форматів жанру найбільш надається для адаптації до нашого сприйняття. Бо вигадати свій детектив з нуля українці не здатні в силу тих же історичних обставин, котрі не дозволяють українцям вигадати велосипед, Інтернет і свої, українські національні, не схожі на інші, засоби контрацепції.

Поки що Наталя Тисовська як автор має ті самі проблеми, що й інші автори, працюючі в Україні на ниві жанрової прози. А саме: ані вона, ані її книжки не є складовою частиною певного видавничого (читай – комерційного) чи літературного (читай – концептуального) проекту. Наприклад, у Росії, готуючи авторський проект того ж самого Бориса Акуніна, видавці запускають на повну промоційний маховик, але і сам автор повинен напружитися і видати на-гора не одну-дві, а щонайменше 5-6 книжок, і то – для старту, інакше проект не буде розвиватися, а значить – його не слід починати. Наступний етап: у Акуніна з`являються клони або ж інші популярні автори сідають писати свою відповідь Акуніну, заявляючи, таким чином, про свій контрпроект. Зокрема, нещодавно Алєксандр Бушков видав цілу серію про сищика часів дореволюційної Росії – Алєксєя Бєстужева. Полеміка з акунінським Фандоріним для знавців очевидна.

Натомість Наталя Тисовська, на початку 2000-х років опублікувавши два романи – «Соло для комп’ютера» та «Під знаком шаманського бубна», наступну книгу – «Укус огняного змія» - видала лише наприкінці десятиліття, що минає. І не через власну незатребуваність, а саме через відсутність у нас розуміння проекту як такого. Бо поруч із Тисовською повинні були з`явитися, умовно кажучи, які-небудь Ковальська, Білецька та Краснопільська (прізвища, наголошую, взяті довільно і з реальними їх носіями нічого спільного не мають – А.К.). Словом, аби зрозуміти, чим детективи Тисовської відрізняються від аналогічних, написаних українськими авторами, і чому вони справді репрезентують саме український детектив, треба хоча б запропонувати щось ще з продукції вітчизняного виробника для порівняння.

Тому вам доведеться повірити мені на слово: від часу публікації двох попередніх романів авторка зробила досить значний крок уперед. Насамперед йдеться про видовищну складову, без якої сучасний детектив просто неможливий. Якщо, наприклад, у романі «Під знаком шаманського бубна» найцікавіше відбувалося в світі хованців та нявок, де, за авторським задумом, розвивалася паралельна сюжетна лінія, а чугайстри були страшнішими за «реальних» бандитів, то в «Укусі огняного змія» навпаки – історія появи артефактів, за якими полює підступний лиходій у наш час, губиться в нетрях основної оповіді. За великим рахунком, її справді могло б не бути. Проте – саме до екскурсів у історію, далеку й не дуже, тяжіє пересічний український читач, тому історичні фрагменти тут – данина читацьким потребам.

Те ж саме можна сказати і про основний сюжет. Героїня роману – інтелігентна жінка Наталя Тарасівна, фаховий перекладач, з тих, кого називають «книжковими черв’яками». Справді: в таку героїню в Україні я як читач повірю більше, ніж у якусь Нікіту українського розливу чи іншу Ксену, жінку-воїна. В розмірене життя Наталі втручається спочатку нагла смерть невідомої жінки, потім – необхідність поховати тіло цієї, як з`ясовується, далекої своєї родички, нарешті – знайдений у родинному склепі браслет у вигляді змії, що кусає себе за хвіст. За ним полює хтось страшний, невідомий та, здається, потойбічний: Наталю починають переслідувати різні знаки з того світу, і це – знову реверанс у сторону тяжіння українців до всього містичного та ірраціонального. Якби інтелігентну жінку просто хтось хотів убити, це було б надто по-амерканському, та й жінка ця в Америці могла б застосувати до переслідувача пару прийомів йокагірі. А в Росії така дама виявилася б, навпаки, надто гламурною, до того ж пила б самбуку та понюхувала кокаїн. Нарешті, мета, з якою довкола скромної та лякливої жінки влаштована вся ця чортівня: відродження за допомогою зібраних артефактів такої собі закритої масонської ложі. Сама того не розуміючи, перекладачка Наталя врятувала не світ, але – Україну, що теж немало.

Правда, в цієї загалом позитивної україноцентричності є момент, котрий зовсім не характерний для детектива як літературного жанру. Авторка все ж таки не втрималася і на кількох сторінках окреслила та навіть підкреслила мовну проблему – в усіх детективах світу з часів сотворіння жанру подібні проблеми не виникали. Навіть у такому дивному, як «Сучасний кенійський детектив» - читав я колись цей збірник африканських майстрів жанру. Ну, хіба що героєві треба було знати мови, аби тлумачти давні зашифровані послання…

Оцінка ****(+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику