Re: цензії

Після нещодавніх скандалів і примирень Олеся Ульяненка із Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі (НЕК) дуже хотілось побачити, що ж у результаті створить письменник. Чи зміниться його стилістика, чи стане менше такого, що непідготовленому читачу можна сприйняти за порнографію, а підготовленому – за чорнушний неореалістичний стиль? Так от, стверджую – як писав, так і пише, хоча став уникати деяких слів в описах деяких сексуальних сцен.
Художній простір творів, зібраних під однією обкладинкою цієї книги, різниться так само, як і стилі роману „Там, де Південь” та оповідання 2003 року “Сєдой”. Якщо у першому переважають описи відкритого південного пейзажу, то у другому зображено майже винятково комунальний замкнений простір. Роман тяжіє до сповідально-мандрівної тематики із використанням псевдоавтобіографічної манери письма, тоді як оповідання вирізняється невиразною фабульністю – передбачає метод “потоку свідомості”.
Але до самих творів читач доходить, зазвичай, після побіжного прочитання анонсів-анотацій на обкладинці, з яких розумієш, що у всіх бідах Ульяненка винні винятково видавництва, а не його специфічна муза. Колись видавництво з явно протиульяненківською назвою „Клуб сімейного дозвілля” запобігливо понесло крамольну „Жінку його мрії” в НЕК. Тепер же „Треант” пророчо (можливо) помиляється (сумнівно) – адже стверджує, що за роман „Сталінка” Ульяненко отримав аж Шевченківську премію (хоча насправді він отримав малу премію, а це – не одне й те саме). Дуже специфічно виглядають у книзі й супровідні схвальні відгуки на творчість Ульяненка від Ліни Костенко та Павла Загребельного в контексті зазначених фактів про письменницьку анафему від Московського патріархату та звинувачень у порнографічності. Проте хто зараз зважає на рекламу? Тож і до цих зауваг варто ставитись із поміркованим скепсисом.
Видання „Там, де Південь” населене стандартними авторськими персонажами – міліціонером-перевертнем у віці та його молодою коханкою, хуліганом маніакального типу, наркоманом-філософом, повіями із певними і непевними моральними принципами. Як і в натуралізмі Золя, у цих текстах вбивство може відбуватись точно так, як і гикавка, за біологічними законами, а під спідниці до героїнь залазять часто й переважно неінтелігентно. Урізноманітнила цю справу НЕК, чемно попросивши Ульяненка не використовувати деякі нецензурні слова, що відверто спровокувало митця до словесних фокусів. Спільною для творів, зібраних під однією обкладинкою, є мотивація поведінки персонажів лише двома факторами – болем і задоволенням, тобто ширше – любов’ю.
Олесь Ульяненко лишається незмінним, бо незмінним лишається той соціальний устрій, проти якого, як стверджує автор, він і протестує своєю творчістю. Гарне виправдання для заняття улюбленою справою.

Максим Нестелєєв