Re: цензії

Письменник Олесь Ульяненко, родом із Хорола, – перший в історії сучасної України заборонений автор. Це інтерв’ю для газети «Коло» стало одним із останніх у житті письменника. 18 вересня у віці 48 років він пішов із життя (друзі кажуть, у нього було хворе серце).

2009 року Національна експертна комісія (НЕК) з питань захисту суспільної моралі визнала порнографічним роман «Жінка його мрії», а наклад щойно виданого твору лауреата Малої Шевченківської премії вилучили з книгарень якраз напередодні презентації. Після цього скандального інциденту Ульяненко потрапив до лікарні, судився з «моральними експертами» і писав між тим новий роман «Пророк».

Борець із моралістами

– Олесю, як гадаєте, чи випадкова уся та історія навколо «Жінки його мрії», чи справді Ви комусь не вгодили?

– Питання якесь риторичне. У випадки я не вірю. Немає випадків. Цегла не падає просто так. Звісно, і це не випадок. Я комусь насолив. Перш за все, можна сказати, що то було замовлення. І замовлення, націлене на мене, з близького оточення. Хто саме, я знаю, але не хочу це лайно ворушити. Хай воно затвердіє, а прийде час – отримає своє. Узагалі, це важко назвати скандалом. Це подія. Ми розворушили українську літературу, яка запліснявіла, засіла у якихось окопах, над котрими почала стрибати деяка група авторів. Усі кинулися чомусь еротику писати, хоча «Жінка його мрії» взагалі не про еротику, не про те йдеться. Наша публіка просто не дозріла, щоб побачити щось інше.

– Наскільки обґрунтованим вважаєте висновок НЕК? Де, на Вашу думку, пролягає межа між еротикою і порнографією?

– Усе залежить від стану душі людини, як вона сприймає, читає або пише. Еротика чи порнографія? На Заході у багатьох країнах порнографія легальна, тому що не варто забороняти – заборонений плід дуже спокусливий. Є інстинкти людини, і якщо вони не підкріплені якимись духовними чинниками, то це і є «порнуха». Він знімає труси, залазить на неї, і усе. Я проти такої еротики, навіть якщо це не порнографія. Але де межа? І де межа добра і зла? Хто вирішує? Наприклад режисер Пазоліні – гомосексуаліст, комуніст. Але чому фільм «Декамерон» ніхто «порнухою» не називає? Тому що це вже класика, мистецтво і пам’ятник.

– Чому Ви під час судового процесу пішли на мирову угоду з НЕК, адже згідно з її умовами для нової публікації «Жінки його мрії» треба внести деякі зміни?

– Я рекомендую вам просто взяти у руки нове видання «Жінки його мрії» видавництва «Треант» і подивитися на власні очі, чи є там уривок, який не сподобався експерту НЕК. Чи залишилась у романі ненормативна лексика і «сцени насильства та жорстокості»? Усе це там ви знайдете. Журналістам не сподобалось формулювання якогось папірця, а мене це не цікавить. Я не юрист. Я бачу результат – повністю реабілітований роман, який вільно продається у первозданному вигляді. Мої інтереси захищав адвокат Гельсінської спілки Олег Веремієнко, який спеціалізується на боротьбі з НЕК. Фактично процес я виграв, бо комісія з моралі виконала всі мої умови. Більше вони літературою не займаються.

– Скандали, викликані Вашими романами, відбуваються вже не вперше. Раніше за твір «Знак Саваофа» Українська православна церква Московського патріархату оголосила Вам анафему. Як живеться із таким статусом?

– Отак і живеться.

Нобелівський номінант?

– Нині Ви працюєте над романом «Пророк». Про що в ньому йдеться? Як вважаєте, він матиме читацький успіх?

– Це як народжується дитина, й усі гадають, ким вона буде, чи генералом, чи моряком. Напевне, щось з цієї дитини вийде. А щодо читацького успіху, то путі Господні несповідимі. Роман складний, я не хочу робити попсу. Я його відкладаю, сьогодні от тільки взявся дописувати кінець. А там ще прописати багато треба. Пророк – це пророк, це непрості речі. Видавці-то візьмуть, а от народ у нас тупий. Далі Вірки Сердючки не пішов, тобто Мані Матіос (Марія Матіос – українська письменниця, авторка романів «Солодка Даруся», «Нація», «Москалиця», – прим. авт.). З книжками у нас узагалі якась патова ситуація – усе гірше й гірше.

– В одній з останніх Ваших книжок, «Там, де Південь», події відбуваються в Миколаєві та Криму. Чи не збираєтеся написати щось на основі спогадів про хорольську юність, адже захопливих сюжетів, напевно, не бракуватиме?

– А в мене є про це – в трилогії «Ангели помсти», в її першій частині, «Марго». Вона була надрукована у журналі «Кур’єр Кривбасу».

– Свого часу ходили чутки, що Спілка письменників України висунула Вас на здобуття Нобелівської премії. Підтвердьте або спростуйте цю інформацію.

– Для того, щоби людина отримала Нобелевську премію, мало її порекомендувати чи висунути. Так, іноді в тих чи інших колах народжується думка, що треба мене висунути на Нобеля. Нині швидше можна говорити не про НСПУ, а про Спілку письменників ФРН Міжнаціональної згоди, але насправді говорити зарано. Найактуальніше для мене зараз, і чим я займаюсь – відновлення українського відділення ПЕН-клубу (це міжнародна неурядова організація, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів – прим. ред.).

Сергій Шебеліст