Присвячую Д.
І
Небо, прошите воронами і привидами літаків, що не встигли долетіти до місця призначення всього декілька кілометрів, нависло над Реґіною, наче відчуло своїми холодними білими жилами небезпеку. Його легені – закопчені аерозольними випарами – стиснулись, неначе шлюзи, і маслянисті краплі почали битися об землю, минаючи тисячі повітряних доріг. Небові не вистачало кисню. Небо билося в передсмертній агонії. Небо тануло. А люди вкотре почали розповідати своїм дітлахам казки про дощ.
Реґіна мовчала.
Блискавка наколола на свій жовтий шампур декілька шматочків сірого субпродукту. Вона обожнювала смакувати прокопченими легенями. Та десь далеко, вище неба, вище світил, Маестро вдарив у свій тамтам. І вони почали сваритися: блискавка і тамтам. Тамтам і блискавка. Краплі падали все швидше і швидше. Калюжі забулькотіли, неначе в їхніх лонах стрибали жаби.
Люди юрмилися під навісними дахами, в кав’ярнях, інтернет-клубах, підвалах метро – вони перечікували зливу. Автівки стояли в тягучках, водії нервово натискали на клаксон, неначе могли вдарити звуком по плину часу, вдарити і відлякати.
Реґіна ненавиділа чекати. Вона зняла босоніжки, поклала їх до сумки, вимкнула телефон і заховала його в найсухішому місці,потім закотила свої білі штани до колін й гордо вийшла з метро під обурені погляди натовпу. Молодий водій присвиснув, побачивши дівчину. Здавалося, що вона й була тією стихією, яка наслала дощ на місто: розкуйовджене волосся, біла майка і штани – наскрізь просякнуті дощем. А ще чорні струмки туші на щоках… Гарпія!
Небо ослабло. Його прошивка тріскалася по швах. Блискавка все жерла й жерла його легені, аж доки черговий звук тамтаму не знищив її.
Розвиднялося. Хмари світлішали.
Реґіна дійшла до свого будинку. Зайшла у під’їзд, викликала ліфт, зайшла у засмічену кабінку, виплюнула жувальну гумку, нашкрябала ключем букву «Р» на маленькому люстерку – і дверцята відчинилися. Вони завжди відчинялися в тей момент, коли вона відривала руку від люстерка. Коло сміттєпроводу стояли дві жіночки середнього віку:
– Дівчино, ви з 202-ї?
– Так.
– У нас в під’їзді чоловік помер, пенсіонер, ми гроші збираємо на похорон.
Реґіна порилася в сумочці, знайшла гаманець і витягла з нього п’ять гривень.
– Вистачить?
– Звісно. Дякуємо.
– А від чого помер?
– Повісився.
– Суїцид, значить… Страшно.
Жіночки її вже не чули, вони спустилися на поверх нижче і почали стукати в чиїсь двері. Реґіна знизила плечима, і пішла було до своєї квартири, як із дверей навпроти визирнула сусідка.
– Ти чула? Ігоревич повісився – на столі записку лишив, мовляв, пробачте, я відмучився. Самотній був. Ніхто до нього не ходив. Знайшли на третій день, коли в під’їзді вже воняти почало. Літо, спека.
– Он як! А я не могла зрозуміти звідки цей сморід…
– Шкода чоловіка. Ще ж не такий старий був.
– Ви здавали гроші на похорони?
– Кому?
– Якісь жіночки збирали. В чорне одягнені.
– Не приходили до мене ніякі жіночки. А ти здавала?
– Ага.
– Ну й дурна. Добре, я побігла – в мене молоко збігає.
Реґіна тільки-но прийняла ванну і тепер лежала на дивані, перемикала канали, й час від часу дивилася на екран мобільного. По телевізору рекламували насилля, СНІД, алкоголізм, фільми жахів і порно. Його варто було б розбити кувалдою, але вона була такою знесиленою… А на небі сяяло сонечко, калюжі просихали, благодать. Навіщо ж псувати гармонію? І вона його вимкнула.
В ту саму хвилину до її кімнати з плакатами рок-зірок на вицвілих шпалерах увійшов Той, хто має сили. Він був одягнений в сіру хламиду і виглядав дещо замученим.
– Привіт.
– Як ти?
– Старішаю…
– Сам винен. Я ж відбилася від рук.
– Так що мені робити з тобою? Віддати сірим і помолодшати? Ти в своєму розумі?
– Я плутаюсь в простирадлах, сварюся з Маестро, а Він насилає зливу і мені доводиться йти босоніж по вулицям, наступати на бите скло, інфіковані голки, каміння, страждати. З кожним кроком страждати! Тому що я віддаляюся. Люди, вони тут, за цими стінами і тими, а я віддаляюся. Довкола мене снопи фіолетового сяйва, воно з’їдає мене, я його реципієнт, або воно мій реципієнт? Хто кого їсть? А ти нагадуєш про розум. То це прояви розуму? Скажи, я хоч колись могла думати?
– Помолись до Нього. Розкажи Йому про те, що ти відчуваєш. Поговори з Ним. Зроби Його своїм другом і тобі стане легше. Я прийшов до тебе, аби допомогти тобі не втратити силу. Я буду з тобою до фіналу. Тож слухай мене, будь ласка, слухай. Я хочу, щоб ти більше ніколи не ходила босоніж по інфікованим голкам.
– Молитися? Це важко. Він не чує молитви. А якщо й чує, то чому скрізь так багато темряви?
– Але й світло сліпить очі. Суцільний день може видатися мукою. Молись. Все попереду.
Той, хто має сили скрушно похитав головою. Він мав багато хистів, володів усіма мовами Всесвіту, бачив монади, перетравив мільярди чужих вагань і спокус, але

читати