компліменти, діставав квитки на тупі комедії з Гвінет Пелтров і цілував мене в напівтемному залі провінційного кінотеатру. А потім...
- Куди поїдемо? - він поклав руку на моє коліно.
- Не знаю.
- Їдьмо до мене на дачу.
Він привіз мене до старої напіврозваленої хати, що причаълася в одному з глухих кутків Юрівки. Покошені вікна здавалися хижими.
Я увійшла до спальні - якщо тільки можна було назвати її спальнею. На благенькому дивані лежали брудні простирадла.
І була ніч, сповнена відрази. Відрази до брудних простирадл, до почорнілих стін, до власного тіла. Я вирішила, що ліпше вб'ю себе, втоплю в чані з киплячим металом, закатаю в бетоні, але більше ніколи не роздягатимусь для цього нікчеми. Нікчема, думала я, таким він і залишиться, і навіть спідня білизна в нього нікчемна - розтягнуті сімейні труси, сині, у смужечку, і це у двадцять чотири роки, коли справжнє життя ще тільки починається!..
Мені хотілося втекти, але я зазирнула в ті ненависні закумарені очі й побачила в них таке розчарування, такий біль...
Зрештою, я залишилась.
Він намагався розпалити мене, але марно, я нервувала, напружувалася, він ніяк не міг увійти в мене, мені було боляче й огидно. А коли все скінчилося, я залізла під ковдру, яка смерділа нафталіном, цвіллю й тютюном, і заснула, щоб прокинутися вранці і знов розпочати боротьбу між собою і не-собою. Де я - грішна й бездумна,а не-я - уособлення святості.
Іван тим часом пестив моє тіло і казав, що пишається моєю цнотою, а я подумки кричала:  "Сука, здохни! Я тебе ненавиджу!".
Я не приходила більше до нього. Я знову шукала тебе.

VIII
Новий рік, укотре зі сльозами на очах. Далебі, я могла поїхати на Південний вокзал і граціозно стрибнути з моста. Та я ж поклялася собі, що будь-якою ціною віднайду тебе. На жаль, наші думки мають прикру здатність утілюватися в життя.
Випав сніг на провулки і вулички, на застуджені дерева й потомлені автомобілі, на весь мій убогий світ. Чи поринути з головою в його холодну чистоту? О ні, скаже натовп, повний вилинялих постсвяткових облич, ти вже не в тому віці.
Упродовж одного місяця я тричі пофарбувала волосся. Жінки - чудернацькі створіння: інколи вони всерйоз гадають, що від кольору волосся залежить їхня доля.
Яке ж це все-таки гірке й болюче слово - самотність... Спробуй прочитати його по складах: СА-МОТ-НІСТЬ. Чуєш рінгтон суму? 
Я почала писати вірші. Про безнадію, про ницість, підлоту, продажність наших душ. Кохання не помирає - помирає лише його відсутність. Тільки кому потрібні мої вірші? Кому? Дівчаткам із неврівоженою психікою, які вигукуватимуть, що я the best, так?.. Таж думка дівчаток зазвичай не збігається з думкою зрілих спитих поетів, які бояться втратити своє місце під неоновим сонцем сучукрліту.

IX
Я шукала тебе, в кожному зустрічному шукала тебе.
І ось - Сергій.
Кохання? "Палений" сурогат.
Несправжнє, несправжнє, несправжнє...
Та де в цьому світі побачити справжність? Де? Може, на бігбордах? У рекламних телероликах? У попсових хітах напіводягнених співачок? Скажи мені, де?
Мовчиш. Мовчиш, бо і сам - усього-на-всього жертва штучності.
... Сергій мав біцепси, судимість, двоповерховий будинок у районі Київського вокзалу, собаку-пітбуля, простріляну де тільки можна "дев'ятку", тісні зв'язки з криміналом, пневматичний пістолет, пару кастетів, запас екстазі й певний авторитет. Утім, чому ти питаєш про це? Хіба це характеризує людину? Чому тебе не цікавить, яким він був співрозмовником? До чого прагнув? Чого боявся? Про що жалкував? Мріяв? Кого любив?
Так, він хотів мене приручити. Традиційна love story: то пестощі, то погрози, вечори, притлумлені тьмяним сяйвом бра, запах свіжої білизни, дешеве шампанське на столику коло канапи, плитка такого собі шоколаду, якісь там слова, банальні обійми і ніяких тобі інновацій. Що ж, він бажав бачити поруч із собою гарненьку лялечку - він її мав. І я щосили намагалася бути лялькою, вільною від думок, позбавленою болю. Гадаю, якби мені це вдалося, це б мене цілком задовольнило.
Чом би й ні?
А потім? Небажана вагітність, одруження, його чергова судимість, рутина побуту?
... Ні. Я ж розумна дівчинка.

Х
Я шукала тебе.
Фанатично шукала - і знайшла.
Ти стояв коло кіоску із самопальною вивіскою "Прийом склотари", палив драп і придуркувато реготався. Жива ілюстрація до чергового гріхопадіння в історії людства. 
- Привіт. Як справи?
- Нормальок. А ти як? Давно тебе не бачив. Хоч курнути?
- Нє.
- Зря. Трава - це зелений бог. Я люблю її більше за маму... втім,  моя мама курва, вона мене зрадила, ну, та це вже інша історія. От тільки на греця ти лізеш мені в душу? На греця ти взагалі живеш, сучко?
- Я тебе кохаю.
- Ти віршики пишеш, да? Е, я раніш теж писав. А тепер уже не хочу писати. Здохнути хочу. Здохнути молодим. А ти чого хочеш?
- Я тебе кохаю.
- Брешеш, у таких ляльок, як ти, немає почуттів. І те, що ти не хочеш зробити тягу драпу, означає лише одне: ти мене не поважаєш, ти інша, таких гарних і божевільних на Землі не клепають.
- Я тебе кохаю.
-

читати