зі світом, який їх оточував, який прийшов десь зі сходу і заповнив усе й усіх, навіть, здавалося, і природу.
Але Віктор не спішив посвячувати Криницьку у найсвятіше для нього – молодіжну організацію націоналістів, сам не змігши собі пояснити чому… Може, тому, що занадто активною комсомолкою вона була.
Але кохання було скрізь. Воно, мов трава крізь асфальт, проростало у душах навіть на війні, у тюрмах, у храмах і корчмах… І його дзвінкий і сильний колір сплітався з віссю Землі, тому Все навколо нього і крутилося, часом саме не усвідомлюючи цього.
Окрім Віктора Кардаша, Гліба Гаруна, Майї Криницької, у ліс цього разу прийшли Терентій Малиновський, Каленик Оксенюк, Юхим Шляхтович, Лазар Миколайчук, Килина Селезнюк, Давид Адамчук, Мелетій Іщук, Ірина Недригайло, яка була безпосередньо пов’язана з криївкою УПА, хоча нікому не казала про це, і Ольга Журавська.
Притишено заспівали гімн України. Каленик Оксенюк прочитав кілька віршів, у яких були й такі рядки:

Колись на вільній Україні
(А буде ж вільною вона)
В пошані буде жовте й синє,
І буде мова скрізь одна.
І я чекаю ту хвилину
Яка наснилася мені,
Що прославлятимуть Вкраїну
Ще ненаписані пісні.
Таки діждусь я того часу,
Коли загине цар пітьми,
Бо дух свободи не погасне,
Допоки є на світі ми.

Не втримався після такого святого та глибокого пафосу і Віктор Кардаш, який оприлюднив нові враження про дійсність:

Йшов я раз двором колгоспним,
Навкруг роздивлявся,
Ну й порядки завелися –
Такі, що жахався.
Борони зубами вгору,
Тут граблі, там вила,
Онде грубері й плуги –
Геть іржа їх з’їла.
Так у наших всіх колгоспах
Порядки ведуться,
Та такі уже «отлічні»,
Що й кури сміються…

Коли присутні гаряче, але стримано, заплескали, Віктор продовжив:
– Нам, рідним синам України, очі вже тре розв’язать! Вражає поневолення українців. Одна з наших вимог перед новою владою – свобода України. Ми хочемо зберегти пам’ять про справжню Україну, а нова влада хоче стерти цю пам’ять, – розпалювався молодий ідеолог та ініціатор МОНу, старший брат якого, казали, був офіцером УПА й досі переховувався десь у цих лісах, хоча вже йшов 1954-й рік. – Поганська релігія Сталіна із його портретами-іконами на кожному стовпі нищить нашу свідомість, моральні основи нашого древнього і чистого народу. Усе просякнуто комсомолом… Майже всі наші однокласники вже комсомольці… Нова влада запрограмовує людей як роботів. Мало в кого залишилася здатність логічно думати. Чим самостійніша людина – тим більше її погляди можуть відрізнятися від поглядів інших людей, а нова влада за це карає найстрогіше. – Віктор говорив. Його побратими слухали мовчки. Лише Гліб Гарун щось записував. – Будемо думати. Тільки через те, що ми думаємо, – ми не станемо роботами…
– Що ти пропонуєш конкретно? – обізвалася Оля Журавська.
– Конкретно… Дати клятву вірності. Ось її текст. – Віктор продемонстрував списаний рівним школярським почерком лист паперу із складеною Глібом Гаруном клятвою. – Нехай Гліб читає. Він її писав.
– Ні. Пізніше. – не вгавала Оля. – Які є конкретні, ділові, не лише словесні пропозиції? Що будемо робити?
Пауза.
– Давайте наш синьо-жовтий прапор на райраді вивісимо! – обізвалася «сіра мишка» Ірина Недригайло. – Хто за?!
Після ще однієї паузи і підняття руки її подругою Олею всі монівці підняли вгору руки.
– Одноголосно, – підсумував Віктор. – Що ще? Які ще будуть пропозиції?
– Видати і розповсюдити нелегально окремою книжкою наші вірші. – запропонував музикально обдарований Каленик Оксенюк.
Пауза стала затяжною.
– Так за таке ж Сибір!.. – вигукнули майже всі присутні хором.
– Та й де ми надрукуємо? – запитав чи не найбільш зацікавлений у друці своїх віршів Гліб.
– Є де, є… – багатозначно заявив Віктор. – І у нас можна… і за кордоном, у діаспорі… Цікава ідея. Збирайте вірші свої і здавайте мені. Не пропадуть. Які ще пропозиції?
– Вірші, вірші почитати! – почулися голоси.
– Добре, добре! Але спочатку приймемо клятву! – сказав Гліб.
– Нам потрібна зброя. Це добре, що ми Грушевського читаємо, вірші пишемо. Без зброї наша боротьба за волю – дитячі ігри.
– Зброя після війни… не проблема, – задумливо зам’яв тему Віктор, який (і хлопці це знали) добре стріляв з радянської і трофейної зброї, яка валялася на цих поліських землях, мов гриби чи ягоди, калічачи часто цікавих дітей, випадкових перехожих чи ретивих ратаїв. – А наразі… Читай, Гліб, клятву. А ми, – сказав до всіх присутніх на зборах, – повторюємо за Глібом, усвідомлюємо, пускаємо у кров!
– Я… такий-то-такий-то… кожен називає своє прізвище. – Гліб витримав відповідну паузу, назвавши тихо, «про себе», і своє прізвище, а потім відрубував шматками: – Як вірний син українського народу…
– Як вірний син українського народу, – повторювали приглушено всі, збившись у тугу кучку, щоби не розходилась луна по лісі, мов кола по озері Світязь, адже кругом були очі й вуха НКВД, кругом

читати