Re: цензії

Якщо хто забув або не знав, нагадаю – літературні страшилки так само є предметом огляду цієї авторської рубрики, хоча й не належать до власне кримінального чтива. Проте література жахів, по-перше, таке саме чтиво – трилер, тільки містичний, а по-друге, в сучасній українській белетристиці становить ще менший сегмент, аніж детективи, пригодницькі романи та трилери. Нарешті, горор так само цікавить мене як автора цієї авторської сторінки, а значить згадка про цю оригінальну збірку вже отримала достатню кількість причин.

Спочатку – про головне: збірка «За лаштунками ночі» роздає безліч авансів українському книговиданню. Наприклад, до її появи крім скромної спроби автора цих рядків написати щось подібне до горору (згадую свій давній твір «Нейтральна територія») послідовно літературою жахів займалися лише троє авторів: Олександр Шевченко («Глибинка», «Аутсайдери», «Оксамитовий Перевертень» (у співавторстві з Наталкою Шевченко), Борис Левандовський («Байки проти ночі», «Бабай») та Павло Бондаренко, чиїх творів особисто я читати не можу далі третього з початку абзацу, тому не наводжу навіть прикладів. Крім того, до горорів, коли серйозних, та здебільшого – стилізованих, варто віднести недавно перевидану «Очамимрю» Олександра Ірванця, забутий роман Дмитра Білого «Басаврюк-2000» та експериментальний твір відомого барда Андрія Панчишина «Пані підземелля». А також – «Сучі діти» Олександра Винокурова: історія про напад здичавілих собак на Київ та область після прискіпливого редагування та вичавлювання звідти гірших зразків радянської літератури може стати якщо не еталонним, то принаймні одним із кращих зразків сучасного українського страшного роману.

Як бачите, від 1991 року врожай невеликий. Проте в Росії, на яку ми звикли кивати, аналогічна ситуація. Справа в тому, що в радянській літературі та літературах країн пострадянського простору страшна історія – це не клоун Пеннівайз із каналізації американського міста, а власне аварійний стан каналізації міста рідного. Нам усе одно, яка там живе потвора і чи живе взагалі: працююча каналізація важливіше,а коли нема чим змити в унітазі – це страшніше за Очамимрю. Тобто, в нашому повсякденні реального побутового та соціального кошмару вистачає з головою, тож нема потреби шукати компенсації бюргерському спокою в літературі та кіно.

І раптом – не просто актуальна збірка українського страшного оповідання, та ще й перша книга з серії «Чудова містика»! Значить, буде друга, третя, десята, сота… Це не може не тішити, бо суспільство, в якому популярна література та фільми жахів, психологами вважається здоровим, як би там не старалася НЕК заборонити чергову «Пилку». Чим більше страшних казок, чим популярніші вони, тим менше злочинів коїться на вулицях. Доведено не мною, тому тему не розвиватиму.

Але якщо поява збірки «За лаштунками ночі» в цілому справляє позитивне враження лише фактом свого народження, то наповнення, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. З шести представлених авторів (В. Климчук, В. Щорс, Ю. Радченко, Д. Данько, С. Грабар, О. Шевченко) найбільш повно – п’ятьма текстами – заявив про себе Віталій Климчук. Один із його творів називається «Керрі», являє собою неприховану адаптацію однойменного дебютного роману Стівена Кінга до українських реалій і, відверто кажучи, лише відтіняє разом з іншими творами без перебільшення високу якість оповідання «Відьма і студентка», яким книжка відкривається. Історія студентки Лесі, яка потрапила під магічні чари своєї квартирної господині пані Ольги, загнала мене глибоко під простирадло навіть о 6 ранку, коли я, мучачись липневим спекотним безсонням, вирішив почитати цю книгу на ранок грядущий. Проте решта оповідань Климчука до цього не дотягують, а текст «Що під нами?» через друкарську помилку поданий двічі, хоча я, читаючи, цього не помітив – бо це найслабший твір не просто згаданого автора, а й збірки в цілому. Не віриться, що перше і передостаннє оповідання писала одна людина. І навіть тепер, оглядаючи книгу і намагаючись вкотре зрозуміти, що ж під нами, не годен це зробити.

Та уже склалося, що якісними, стовідсотковими міні-горорами ця збірка лише відкривається і закривається: «Сніговик» Олександра Шевченка під фінал розповідає історію в стилі Говарда Лавкрафта, у якій підступно кинутий у колодязь юнак за рік реінкарнується в сніговика - вбивцю. Між іншим, є такий фільм жахів – «Сніговик», не страшний, але оригінальний…

Решта оповідань цілком відповідають анотації: у них йдеться про, цитата, «складний духовний світ сучасної людини, де присутні сюрреалістичні елементи містики та фантасмагорії» . Це – ДУЖЕ погана анотація для книги, котра, як зазначено там же, розрахована на найширше коло читачів.

Найширшому колу читачів плювати на складний духовний світ сучасної людини! Література жахів – це комерційна, розважальна, споживча література, яка хоч і не користується всеосяжним попитом, проте завжди має досить пристойну цільову аудиторію. І кожен автор, котрий себе любить, а читачів не поважає, готовий ячити про складний духовний світ сучасної людини, який він розкриває своїми творами. Відтак фанати горорів злякаються цієї задекларованої духовності (читай – занудства), а фанати духовності злякаються слова «містика».

Найбільш показовими в цьому плані є оповідання Юлії Радченко. Будучи зовсім не страшними, вони, тим не менше, тяжіють до тієї містичності, яка характерна для літератури початку ХІХ століття. Це – доба романтизму, коли містичні елементи справді були чудовими (хоч «Франкенштейна» Мері Шеллі згадайте, твори Василя Жуковського чи раннього Гоголя). Зовсім поруч стоять Дмитро Данько та Вадим Щорс. Особливо – Данько, герой якого стає свідком жахливого і одночасно – прекрасного язичницького культу. Ну, а маленьке оповідання Сергія Грабаря, здається, взагалі опинилося в цій антології випадково… Воно схоже на задачку, підігнану під відповідь.

Підсумок: боїшся – не пиши, пишеш – не бійся. Одночасно хочеться і запропонувати читачам повноцінну збірку страшних історій, і при цьому надути щоки, претендуючи на щось більше, ніж бажання якісно полоскотати нерви. Але так не буває: ти або розумний, талановитий і вмієш розповідати класні історії, або пишеш про духовний світ сучасної людини.

Ось загадав собі, аби наступні збірки більше лякали чудовиськами та маніяками, аніж, прости Господи, духовністю.

Оцінка **** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику