Електронна бібліотека/Проза

Випадкові віршіВіталій Квітка
З книги «Дахи» (2003)Дмитро Лазуткін
Прощання з Зимою-2011Віталій Квітка
Підбірка віршів та перекладівТарас Малкович
Запізнення на вічеВіталій Квітка
Багряні крила (уривок із роману)Костянтин Матвієнко
Буг (уривок із роману)Ігор Павлюк
Silentum (Роман)Аліна Сваровскі
Шалене танго (уривок)Йоанна Фабіцька
Пульсуюча революціяПетро Гнида
Усе насправді водаПетро Гнида
Спальні райони мого містаПетро Гнида
Тато читає газетуПетро Гнида
НічПетро Гнида
Місто пливе наді мноюПетро Гнида
Павло ФедюкПетро Гнида
Не сонПетро Гнида
Літо минулоПетро Гнида
ДиканькаПетро Гнида
Козацька ПереволочнаПетро Гнида
Нові СанжариПетро Гнида
ЧернігівПетро Гнида
Правда (переклад - Олександр Михельсон)Террі Пратчетт
КомандировкаОлександра Мкртчян
Три истории. ДмитрийОлександра Мкртчян
Питер Мартелл*Олександра Мкртчян
Лора ПалмерОлександра Мкртчян
Из цикла «Проявления»Олександра Мкртчян
Вправи зі стилюРемон Кено
Іванова хатаТетяна Бондар
Не піду за тебе....Тетяна Бондар
Очі заводять тужливої...Тетяна Бондар
Я - вовчиця...Тетяна Бондар
Завантажити

Літо пахло димами. А ще – тривогою, яку відчуваєш кожною клітинкою свого тіла. Дими курилися від багать, які сотнями палили Хельжині[1] варяги, що ось уже скоро рік, як отаборилися навколо Іскоростеня. Княжна Мала, Малка, як пестливо кликали її рідні, звикла вже до цих димів, як і до незрозумілого джерґотання варязьких воїнів, що поводилися тут, як у себе вдома і все чекали, коли місто, виснажене тривалою облогою, відкриє ворота і виведе на їхню милість зв’язаного древлянського князя Мала, що посмів виступити проти Києва і скарати на смерть зажерливого Інґвара[2] із роду Рюриковичів.

Малка аж здригнулася, уявивши цю картину. Ні, ніколи її батько, її мудрий і хоробрий батько не здасться ворогам. Хай лише поткнуться! То нічого, що їй лише шість років – вона вже тримала в руках справжній лук (випросила таки в Добрині, доки не бачили татко та воєвода Тур – братів наставник) і навіть влучила у борть на старій сосні. А те, що брат допомагав – лук таки заважкий був для неї, – так то ж трішечки. А сам Добриня! Він уже і на коні добре тримається, і мечем хвацько володіє – вона сама бачила, як Тур навчав малого княжича військовим премудростям. Малка не раз чула, як Тур хвалився таткові, що з Добрині славний богатир виросте.

А сильний Добриня який! Нещодавно побився об заклад із трьома своїми однолітками – так ті півгодини штовхали його, тузали, тягли, а з місця зрушити не могли. А як спритно він лазить по деревах! Навіть на ту сосну, що височить посеред лісу (а їй, подейкують, років із триста буде – як хмари над лісом збираються, то, здається, от-от зачепляться за вершечок сосни), - і туди він видерся одного разу. На самісіньку верхівку – їй тоді аж подих перехопило від страху, а він лише дзвінко сміявся та махав їй рукою з високості.

Малка любила свого брата. Любила і пишалася ним. Куди там до нього тому гордовитому княжичу Святославу! Мала не раз спостерігала з міського заборола[3] за Хельжиним сином. От і зараз він поважно сидить на коні біля князівського шатра – майже її одноліток, а вже на коні! Певне, після смерті Інґвара Хельга хотіла показати своїм варягам, що у них є вождь-чоловік. Дивно, варяг – а волосся не руде, а русяве-русяве. І очі синіють проти сонця, як два озерця. І ймення словянське. А, може, й не варяг він? Малка підслухала одного разу, як батьківські вої гомоніли про кохання Хельги та древлянського боярина Руса. Тоді казали, що Інґвар запідозрив, що в жилах Святослава тече древлянська кров, адже більше із жодною жінкою він так і не зміг зачати дитину. А ще вої казали, що саме через це він став до її краян особливо жорстоким та мстивим.

Але нічого. Вони вистоять. Ніде в Іскоростені не знайдеться зрадника, який видасть князя варягам чи купиться на їхні солодкі обіцянки. Он скільки рішучості в очах оборонців міста. То нічого, що запаси зерна уже закінчуються – минулого року через осаду так і не вдалося зібрати врожай. То нічого, що дичини в лісах стає все менше – зажерливі варяги, здається, поїли навіть білок та мишей-полівок. То нічого, що на милість ворога уже здалися інші древлянські міста – Овруч, Олевськ, Малин… 

*** 

Малин… Від однієї згадки про це містечко, маленьке серце забилося швидше. Це була її вотчина. Татко повелів закласти його на честь народження доньки. На жаль, мама, її люба мама невдовзі після цього перейшла у Нав[4]. Татко часто розповідав, що її душа переселилася у вирій, у прекрасний край, де живуть душі предків. Кажуть, туди лише ластівки та лелеки долітають. Малка кожної осені, проводжаючи їх у вирій, просила передати привіт мамі, яку не памятала, але любила так, як любила татка чи брата.

Малка раптом пригадала свою першу поїздку до Малина. Була рання весна. Тільки-тільки Ярило[5] почав набиратися сили і на осонні виткнулися перші проліски. Добриня приніс їх тоді цілий оберемок. А татко, загадково усміхнувшись, посадив на коня і сказав, що хоче зробити їй особливий подарунок. Тоді гукнув своїх дружинників, і вони рушили в дорогу.

Малка мружилася від яскравого сонячного проміння. На душі було тепло і затишно. Гарячі боки коня повільно коливалися в такт його крокам, сильна батькова рука міцно притримувала княжну попід руками, а другою він лагідно пестив волосся доньки. Казали, що Малка як дві краплі води схожа на свою маму, і князь, дивлячись на малу, згадував Любаву. Чи не тому його очі завжди світилися особливою ніжністю і смутком, коли він бачив доньку.

Посеред дороги князь схилився до доньки і прошепотів на вушко:

- Сьогодні твій день народження. Я покажу тобі місто, яке я збудував на твою честь.

Вологе весняне повітря аж забриніло від бентежної радості, що розпирала груди  маленької княжни. У неї є своє місто! От виросте вона, і буде там княжити, як її татко Мал. Недарма ж у нього імя таке. Волхви казали, що «мал» у перекладі з мови одного дуже древнього й поважного племені[6], з якими древляни здавна товаришували, означає «князь». А вона – Мала, княгиня. Вона буде мудрою і доброю княгинею. А ще – у неї народиться син, який прославить Руську Землю на весь світ. Так її таткові сказала стара віщунка Ведана, коли дівчинка тільки народилася. А Ведана дарма говорити не буде.

Вершники виїхали з лісу. Малка вже бачила вдалині Малинський остріг[7] та деревяні верхівки теремів, коли попереду виникла якась неясна пляма. За хвилину вона перетворилася на вершника, що стрімко наближався. Князь зупинився. Пригледівшись, Малка впізнала Мечислава, княжого тіуна[8].

-  Біда, князю, - осадивши на повному ходу змиленого коня, вигукнув він, - Інґвар повертається!

-  Чого йому треба тут? – спохмурнів Мал. - Данину всю він забрав, до останньої куни[9].

-  А йому цього видалося мало. Іде поголос, що це його дружина підбила Інґвара на таке безчинство. Позаздрили Свенельдовим воям, що ті вирядилися, як князі, а вони, мовляв голі й босі.

-  Але що ж вони будуть брати? Хутра в людей майже не лишилося, борті[10] навесні чіпати негоже, а зерно землі чекає. А срібла-злота в холопів шукати марно.

-  Кажу ж, князю, що біда велика. Інґвар геть забув про князівську честь і гідність. Він з дружиною як тать[11] нападає на маленькі поселення, забираючи усіх, хто потрапить до рук, у рабство. А тоді сплавляє їх лодіями[12] по Дніпру до Візантії, продаючи там, як худобу. Багато наших братів-словян вирушило в невідомість цим шляхом «із варяг у греки».

-  Звідки знаєш? – запитав Мал.

-   Отрок[13] прибився із городища Смолинці, що на Тетереві. Він уночі розв’язав пута і втік з-під варязької варти. Решту бранців погнали у рабство.

Мал нічого не сказав, тільки спохмурнів іще більше. Він рвучко притис до себе Малку і, кивнувши Турові та Мечиславу, пустив коня чвалом[14]. Дружина кинулася за ним.

Малка стислася у маленький клубочок і вчепилася обома ручками в батькову руку. П’янке весняне повітря раптом дихнуло тривогою. Якби ж вона тоді знала, що віщувала ця зустріч…

*** 

У варязькому таборі між тим позначилося пожвавлення. Малка насторожилася. Вона побачила, як із лісу виїхала варязька дружина на чолі зі Свенельдом.

Це був приземкуватий широкоплечий чоловяга з кошлатою рудою бородою і маленькими хитрими й пронизливими очицями.  Плечі його вкривало малинове корзно[15], заколоте справа великою золотою фібулою[16], прикрашеною самоцвітами. Такі ж самоцвіти вигравали на масивних золотих каблучках, якими були унизані товсті пальці варяга. А також на руків’ї меча, притороченого збоку праворуч до широкого, розшитого золотом, пояса. Зручні м’які чуні[17] (?) були обшиті зверху бобровим хутром[18].

Малка добре знала цього варязького воєводу. Саме він разом з іншим варязьким сотником Асмолом ось уже майже рік намагаються взяти Іскоростень. Яким самовпевненим він був на початку, доки не поламав зуби об гранітні пагорби та міські укріплення. Так йому й треба, варязькому лисові! Малка сама тоді допомагала, чим могла, оборонцям міста: воду підносила, стріли подавала, доглядала за пораненими.

Свенельд неквапно під’їхав до Хельжиного шатра, спішився і, низько нагнувши голову, зник за пологом[19]. Гостини тривали недовго: невдовзі Свенельд знову з’явився посеред табору, підкликав отрока з конем, всівся верхи, і щось гукнув Асмолові. За хвилину до них приєдналися іще кілька вершників, і загін рушив у напрямку Іскоростеня. Від варязького стану пролунали попереджувальні звуки сурми.

«Посольство, - здогадалася Малка. – Будуть знову пропонувати здатися».

Княжна гайнула в бік княжого терема. Вона знала там усі закутки, усі таємні схованки, де можна було дізнатися стільки цікавого. Особливо в маленькій комірчині, що біля гридниці[20]. Малка відкрила її для себе недавно, коли гралася з Добринею в хованки. Доки Добриня жмурився, вона нишком відчинила дверцята комірчини, які чомусь виявилися незамкненими, і причаїлася за ними. Яким же було її здивування, коли вона ясно почула поряд татків голос – той розмовляв із Туром про становище городян. Малка почула, як татко казав, що сили у древлян на межі й довго вони Іскоростень не втримають – хіба що станеться диво. А ні – на всіх чекає люта смерть або від голоду, або від варязьких мечів.

Добриня її тоді так і не знайшов. А вона, зробивши таке відкриття, частенько потім зникала в комірчині. Навіть мох трішки зі щілин між колодами повисмикувала, щоб було краще видно і чути. Вона не підслуховувала, ні. Їй просто було страшенно цікаво, про що говорять дорослі. Зрештою, вона ж княжна і теж має право знати про все, що стосується долі її народу.

От і зараз, побачивши варязьке посольство, Малка кинулася до свого сховку і принишкла там у темряві. Чекати довелося довго. Аж ось нарешті княжна почула тверду ходу князя Мала та його дружинників, а за хвилину – розгонисті кроки варязьких послів. Малка припала оченятами до щілини.

Мал зустрів посольство, сидячи у княжому кріслі. Він не підвівся, не запропонував їм сісти, а тільки запитливо подивився в очі Свенельду. Боротьба поглядів тривала недовго – Свенельд опустив очі, а тоді, зиркнувши з-під лоба, кинув князеві:

-  Довго ще, Мале, збираєшся відсиджуватися за цими стінами, як ведмідь у барлогу?

-  Я хоч ведмідь, так у своєму барлогу, а ви рискаєте, як вовки дикі, чужими землями, шукаючи падалі, - спокійно відповів Мал.

-   Гонористий ти надто, Мале. Я б на твоєму місці язика прикусив би. Згадай, що сталося із твоїми Малином, Овручем, Олевськом.

-  Але ж мури Іскоростеня досі стоять неприступними, як кістка вам у горлі, чи не так? Інакше не слала б до мене Хельга своє посольство.

-  Ну-ну, Мале, не будемо сваритися, - голос Свенельда став примирливим. – Ми прийшли до тебе з миром. Конунг[21] Святослав і мати його Хельга просили передати, що вони готові залишити стіни Іскоростеня, не зачеплять нікого з древлянської знаті і навіть не обкладатимуть городян додатковим оброком[22]. Ми готові простити вам смерть Інґвара і все залишити майже так, як було.

-  І яка ж ціна таких благодіянь?

-  Ціна мала. Ціна – це ти, Мале. Надто бунтівлий ти, щоб на це закривати очі. Якщо ми залишимо усе так, як є, за тобою й інші землі почнуть піднімати голову, відмовляться платити податі. На що тоді тримати дружину? А степ тільки того й чекає, щоб русичі почали гризтися між собою, як голодні пси. Нам не можна більше сидіти під твоїми стінами – смута вже поповзла по Руській землі. Тому в нас умова: ми знімаємо осаду Іскоростеня, ми не зруйнуємо жодного древлянського дому, ми не візьмемо і куни оброку понад те, що ви платили зазвичай. Але столицею древлянських земель він вже не буде – це теж одна з наших умов. А от ти, Мале, до кінця життя станеш бранцем конунга Святослава і його матері Хельги. Місце тобі в Любечі уже підготоване, і охорона там гарна, скаржитися не будеш. А щоб ти не здумав утікати звідти, твої діти – Мала і Добриня – на десять років стануть рабами Хельги і поїдуть з нею до Києва. Вирішуй, Мале: ти чи твій народ?

*** 

Далі Малка вже не слухала. Сполоханим білченям кинулася вона зі свого сховку. У скронях билося одне: «твої діти – Малка і Добриня – на десять років – рабами». Ні, татко нізащо не погодиться на таке! Дідусь Ніскіня, легендарний древлянський князь, батько Мала, завжди вчив стояти до останнього і не схиляти голову перед ворогом.

Малка вибігла на забороло і підняла очі догори, наче шукаючи там відповіді на запитання, яке варяг поставив Малові. А, може, намагаючись увібрати в себе всю синь безмежного рідного неба, випросити в нього захисту від варягів і від їхньої страшної пропозиції. Вона вдихала пахощі літнього різнотрав’я, наче передчуваючи близьку розлуку з рідним краєм, хоча й не хотіла вірити в це.

Погляд княжни ковзнув униз. Місто жило своїм життям. Ковалі кували нові наконечники для стріл, із лози плелися нові щити, ладналися драбини, сукалися мотузки. Поодаль вправлявся у володінні мечем гурт зовсім юних воїв. Щоправда, в рухах оборонців відчувалася якась сповільненість – чи то від літньої спеки, чи то від голоду, який уже давав про себе знати. А що буде далі?

Раптом від оселі коваля Родима пролунав розпачливий зойк. Слідом за цим із хати вибігла заплакана дружина коваля Росава, тримаючи на руках найменшу свою донечку, яснооку Забаву.

Забава була найменшою в родині коваля. Малка часто бавилася з нею – дарма що княжна. Вони разом плели віночки, збирали смачні чорниці та ожини, ловили барвистих метеликів. А як дзвінко сміялася Забава – наче тисяча срібних дзвіночків розсипалися навкруг!

Останнім часом Забава дуже заслабла. Вона лежала в куточку і просила хоч краплю молочка – а де його візьмеш, якщо останню корову зарізали іще навесні. Так і не допросилася.

У Малки серце стислося від болю. Вона знову глянула вниз. І наче вперше побачила вкрай виснажені обличчя і коваля Родима, і теслі Жадана, і лучника Гридя. І всіх-усіх жителів міста – таких рідних і дорогих. Що чекає на них?

А в голові знову молоточками застукотів-заджерготів голос Свенельда: «ми знімаємо осаду Іскоростеня – ми не зруйнуємо жодного древлянського дому – ми готові простити вам смерть Інґвара і все залишити так, як було».  А далі знову: «твої діти – Малка і Добриня – рабами». І вже зовсім нестерпно: «вирішуй, Мале: ти чи твій народ». 

*** 

На віче Малка не пішла. Для себе вона вже прийняла рішення, хоча це було так не просто. Але вона княжна, і доля її народу і в її маленьких ручках теж. Тому вона має вчинити саме так, як велить совість і князівська честь. Таке ж рішення прийняв і її татко. Її любий татко, з яким вона скоро розпрощається назавжди. Вона прочитала це сьогодні вранці в його очах. Мал не знав, що вона чула його розмову з послами. Йдучи на віче, він затримав погляд на доньці, наче хотів надивитися на неї на все життя. Наче хотів сказати цим поглядом усе, що не сказав колись і більше не скаже ніколи. І вона зрозуміла все. І змирилася.

Вона не плакала. Княжна не плаче. Вона не може плакати, бо на неї дивиться весь народ. Так само, як дивляться зараз із надією сотні древлян, замкнених у своїй столиці, на її татка. І чекають від нього надії на визволення і порятунок.

Малка пригадала інше віче, одразу по тому, як вони повернулися з Малина. Вона дивилася на майдан із вікна княжого терема. Народ гув, як розтривожений вулик, обговорюючи повернення Інґвара. Одні пропонували відкупитися, інші – ховатися в ліси від варязької дружини, пересидіти лихо. Але коли дізналися, що Інґвара цікавлять не хутра чи віск, а живі люди, яких він, як тать, захоплює зненацька і продає, як худобу, в чужі землі в рабство, рішення прийшло саме по собі.

-  Якщо вовк повадиться в кошару, він не заспокоїться, доки всю отару не витягне по одній вівці, - сказав тоді тато. – Ми маємо вбити вовка, щоб уберегти себе. Іншого виходу немає.

Його слова потонули у схвальних вигуках. Одразу ж знайшлися сміливці, які викликалися іти на пошуки Інґвара.

Шукати київського князя довго не довелося. Ще здалеку в ніздрі вдарив сморід від згарища на місці спаленого поселення. Але перед тим варяги розгромили льох ситника[23] і добряче набралися хмільного настояного на сонці меду[24]. Коли їх узяли напівсонних, вони не одразу зрозуміли, що сталося.

Малка один раз у житті бачила конунга Інґвара. Вона тоді втекла з дому разом із Добринею (ледве вдалося вмовити брата, щоб узяв із собою) і подалася слідом за татком. Вони потайки приїхали до поселення із мальовничою назвою Біловеж. Князівські діти якраз приспіли, коли Мал на майдані почав розмову з варязьким конунгом, і сховалися в натовпі, щоб їх ніхто не примітив. Інвар виглядав гордовитим і самовпевненим, все огризався та чимось погрожував. Однак, куди поділася та пиха, коли він побачив два молодих дубки, що схилялися до його ніг. Він зрозумів свою помилку лише тоді, коли верхівки дерев стрімко рвонули вгору, забираючи з собою душу зажерливого конунга.

Тоді віче в Іскоростені прийняло правильне рішення, і жодного разу древляни не докоряли князеві за те, що сталося опісля. Малка знала про це. Цього разу рішення віча теж буде правильним. Боги теж люблять жертви. І якщо можна відкупитися від лиха малою ціною, це варто зробити. Навіть якщо платити доведеться власною свободою і долею своїх дітей.

*** 

Малка сиділа на возі і не могла відірвати погляду від мурів Іскоростеня. Вона вбирала поглядом густий ліс, де так гарно було збирати ягоди чи шукати з Добринею лисячі нори. Вона голубила очима в’юнку, схожу на справжнього вужаку, течію річки Уж, в якій любила купатися та ловити рибу і якою так мріяла пустити свій перший купальський вінок. Вона розчинялася в небесній сині, немов прагнула перекинутися на голубку і зникнути у височині. Шестирічна княжна прощалася зі своїм краєм, прощалася назавжди. Прощалася і благословляла.

Вона бачила, як вели її татка, древлянського князя Мала. Весь Іскоростень, від малого до великого, висипав на міські мури. Хтось плакав, хтось просто мовчав, хтось молився своїм богам. Мал ішов, гордо піднявши голову, дивлячись просто поперед себе. І варяги розступалися перед ним. І ніхто не посмів навіть словом чи жестом принизити бунтівливого князя. Здавалося, це не він став рабом Хельги, а її варяги прийшли до нього служити вірою й правдою. Навіть малий Святослав дивився на Мала із неприхованим острахом і захопленням.

Поряд із Малкою скреготнув зубами Добриня. Він давно уже стискав кулаки і був готовий кинутися на кожного, хто образить його чи когось із близьких. Але Мал наче щось відчув. Він раптом озирнувся і поглядом зупинив сина. Наче повторив слова, сказані дітям після віча: «Ми – княжого роду, і ми – відповідальні за свій народ. Якщо треба заплатити за його свободу власною свободою – ми маємо це зробити. Така воля богів». А тоді приголубив очима доньку і відвернувся, щоб уже більше не озиратися. Його посадили на воза і повезли у бік Любеча.

Рушив з місця і віз, де сиділи діти князя. Малка з Добринею обнялися і дівчинка вперше за весь день заплакала. Але за мить вона втерла сльози і тільки міцніше пригорнулася до брата. Тепер вони були самі – віч-на-віч із новим життям, яке починалося у Києві, куди прямувала валка. Але все ж таки, вони були разом.

Дорога заколисувала. Малка згорнулася калачиком у братових ногах і заснула – далося взнаки напруження останніх днів. Їй снилися купальські вогні і маленький хлопчик, княжич, її син, якому судилося стати славою Землі Руської. А ще – її брат, який буде прославленим богатирем, про якого народ складатиме думи і билини. І ще багато чого снилося їй тією дорогою, незрозумілого до кінця, але бентежного, величного і могутнього. Малка відчула це і крізь сон усміхнулася невідомості. 

 

Історія людини в історії людства.

 

В історію вона увійшла під іменем Малуша – саме такими зменшеними іменами у часи Київської Русі зневажливо називали рабів. У шестирічному віці донька древлянського князя Мала та її брат і справді стали рабами княгині Ольги, в той час, як їхнього батька було увязнено в Любецькому замку. Вони чистили коней і мили посуд, прислуговували князям та їхнім гостям за столом, тримали ключі від княжих комор. Саме як про ключницю княгині Ольги, «дочку Малка-Любечанина», згадує про Малушу знаменитий літопис – «Повість времяних літ». Такою, як стверджує відомий історик Дмитро Прозоровський, була плата за звільнення древлян від гніву княгині Ольги за смерть її чоловіка князя Ігоря і зняття облоги з Іскоростеня. А легенду про те, як Ольга тричі мстилася древлянам і врешті-решт спалила місто, привязавши до ніг запалений трут, не лише Прозоровський, а й інші історики називають літературною вигадкою. Зрештою, давні літописці теж любили іноді дати волю своїй фантазії на догоду князям.

А Малуші судилося таки увійти в історію не рабинею, а княгинею. Коли вона підросла, Ольга одружила її зі своїм єдиним сином, київським князем Святославом (хоча в літописі про це теж прямо не сказано, але ставлення до її сина вказує саме на це). Малуша стала матірю Рівноапостольного князя Володимира, якому випало на долю хрестити Київську Русь.

А її брат Добриня став Володимиру не лише рідним дядьком, але й учителем і помічником. А пізніше і новгородським воєводою, правою рукою князя в усіх державних справах. А в народних думах та піснях він залишився легендарним богатирем Добринею Нікітічем (чи Ніскінічем – як згадка про легендарного древлянського князя Ніскіню?), вірним другом та побратимом Іллі Муромця та Альоші Поповича.



[1] Хельга – так скандинави називали між собою княгиню Ольгу.

[2] Інґвар – так по-варязьки звучить імя князя Ігоря, що в перекладі означає «воїн»

[3] Забороло – верхня частина стіни укріплення, що захищає оборонців від ворожих стріл.

[4] Нав – у словянській міфології – світ, де живуть душі померлих.

[5] Ярило – бог весняного сонця

[6] Йдеться про давніх кельтів, чиї волхви-друїди мали контакти із нашими землями.

[7] Остріг – захисна огорожа міста у вигляді частоколу із загострених колів.

[8] Тіун – княжий управитель.

[9] Куна – грошова одиниця часів Київської Русі. Дорівнювала одній шкурці куниці чи білки.

[10] Борть – давні вулики у вигляді порожнистої колоди, в якій селилися рої диких бджіл. Віск, який добували з бортей, дуже цінувався в Київській Русі.

[11] Тать – злодій, розбійник, убивця.

[12] Лодії – великі торгові чи військові човни.

[13] Отрок – підліток.

[14] Чвал – швидкий біг навскач, галоп.

[15] Корзно – дорогий плащ, який зазвичай носили князі

[16] Фібула – застібка.

[17] Князівські чоботи

[18] Боброве хутро в Київській Русі було одним із найдорожчих і найкоштовніших.

[19] Полог – тканина, що закриває вхід до шатра.

[20] Гридниця – світлиця у княжому теремі, де приймали високих гостей.

[21] Конунг – варязький князь.

[22] Оброк – податок.

[23] Ситник – людина, що готувала (ситила) із меду хмільні напої.

[24] Хмільний напій, виготовлений з меду за особливими рецептами.

Партнери